Архів Душі

Ти той котик, що так дивиться на небо. Прошу, стань для мене — зіркою моєю. Для серця твого буду я натхненням. Що для тебе обернеться, Для мене станеш ти знаменням. Це більше, ніж здається. Існувати просто я не можу, якщо одиноке моє ложе. Стань для мене стимулом та навіть більше. Я чекатиму багато, може й пізніше. Поспішати тут не варто, треба лиш твій почути запах. Аби відійти від всіх проблем життя. Щоб в спокої долоні. Стань для мене королевою буття, Щоб напередодні я сказав: «Немає нам тут вороття». Будь для мене світлом у кімнаті. Попутнім вітром на фрегаті. Стань мені усім, чим можеш. Для мене ти ніколи в злобі не потонеш.

Я вновь звонил тебе пьяный. Ты не слышала, впрочем, я так и не смог взять телефон в свои руки. Да и дошло до того, что алкоголь усугубляет вечные муки. Между этого даже воздух несёт тяжесть, которым раньше дышали. Он почему-то лишь отравляет, никто, и мы, об этом не знали. Ну, каждую ночь мои глаза умирали. Вру я, конечно!... Они с первого раза не воскресали. Мгновение за мгновением пересматривая что-то из прошлого, разучились видеть просто. Здесь немало хорошего они видят, но не то. Так же и руки обнимают, но... Понимаете. Вроде и есть что обнимать, если уж не подушку каждый вечер к себе прижимать. Я не остался один, со мной мои голоса в голове, они будут здесь до седин. Что же теперь, здесь лишь расстояние? Ну вот и рядом, но так далеко, а вроде и далеко, но, сука, так близко. Вот такое получается покаяние. Для моей души осталась болезнь последним синдромом. А твоя комната осталась мне домом.

Грустно лишь от того, что люди интересуются только собой. Повсюду одни эгоисты, которым не хватит одной тяги к тебе. Кроме тебя, нету больше никого, кому ты собственно нужен. Если уж человек своими проблемами загружен, то он не станет тебе помогать. Не станет ради тебя рано вставать. Не будет ехать к тебе сильно больным, только бы ты не остался одним в своих вечных проблемах. "А вдруг они есть?" — в таких вот дилеммах потеряли частицу себя. Всё же если таких вы обрели, те, которые всё убирают на фон, — Будь добр, люби, береги. Ведь в своих вечных излишках ты опять всё проебёшь.

Постепенно теряя себя, находя для людей новый цвет. Слушать "Порнофильмы", где кто-то о ком-то скучает. Не спросить совет у матери, отца. Да и впрочем, что делать, никто уж не знает. Кому-то идеальный тёплый свет лживого лица. Хотелось бы видеть рассвет каждое утро, но это не так уж и просто... Хотя не очень и трудно. Выпить кофе, закурить и попытаться забыть о своих проблемах и заботах, не думать, сколько ещё стоит дел. Ведь завтра суббота, день впрочем не в дилеммах. Так и живём: от понедельника до выходных. Скучая за мелочами, в скором теряемся сами. После этого нету проблем иных. Плеваться кровью с разбитой губы. Каждую ночь реветь из-за прошлой любви. Смотреть на людей и понимать: ты — не они, а в зеркале видно, что где-то прогнил. Но ты прекрасен как человек, не затеряйся в быту, а вспомни этот совет. Кто-то сказал же в уме: "Люблю твою красоту".

Вдохнуть бы разок или больше. Но мне мало воздуха вообще. Каждый эмоций твой всплеск Затемняет мой внутренний блеск. Как же страшно становится каждую ночь Дойти до того, что даже сам не можешь себе помочь. В беспамятстве говорить: "Мне плохо". А никто не помог, в том и скрыт маленький подвох. Привет, мой друг в голове, я вновь с тобой. Скучал по мне? Родной, нету смысла бежать или просить тебя спасти. Теперь у меня грустные вести. Бойся ты спать, пить, кричать. Пусть твоё сердце опять станет мишенью для ножа, Будто хирург рукой дрожа раз за разом колол, колол.

Стань моим сердцем хотя бы на день, Ты будешь разбита. Уйдя просто в тень Эмоций, которые тебе неподвластны. Ты будешь забыта уже даже мною. Твои все работы нигде не прекрасны. Теперь ты — лишь орган, который занимается кровью. Нравится ли верить словам? Уже и не очень, ведь сколько можно врать? Всего себя отдам, только бы не верить, а потом себя не убивать. Каждый раз слушать, улыбаясь. К моему сердцу голой рукой прикасаясь, сломать умудрились. Возможно, я болен теперь, а может, не волен терпеть раз за разом ваши глаза, насколько добрые, что алчные немного вдали. Дешёвые фразы, которые почему-то за собой так и влекли.

Давай станцуем на могиле наших мёртвых душ. В прежний мир я не вернусь, Слишком долго был в плену своих разбитых чувств. И каждую ночь страдать, себя убивать — Это уж лучше, чем что-то там когда-то в себе поменять... Мне не больно... Просто страшно. Довольно, так хочу, чтобы всё как и раньше было прекрасно. Но я опять застрял в потоке своих скверных мыслей, получается, слишком долго искал здесь хоть малейший смысл. Ты же можешь сделать больнее, так сделай ещё раз, один. Чтобы вновь почувствовал себя живым, чтобы больше не страдал. Уж слишком много на это из своей жизни я отдал. Каждое утро слышу запах и вкус твоих духов, он сравнимый с лаем псом, что будит мою старую память. "А помнишь, ты любил? Ты был любимым". А теперь я прогнил. Каким-то даже депрессивным стал. Честно... Никого к себе не подпускал и не подпустил. Новые люди — не то, чего бы я желал. Возможно, уже прогнил, но раньше — любил, и дальше ничего не забуду.

Взгляни в мои глаза и скажи, что я человек. Скажи, что всё ещё жив. Будто целый век променял на то, что тебя любил. Думала, мне не нужна, но отнюдь не так. Ведь ты одна провожаешь мои мысли с утра и встречаешь с закатом. Нельзя говорить, что небу в этот момент на меня наплевать. Я был бы достоин, но теперь должен лишь выживать. Хоть сейчас чего-то и стою, а мне и плевать. Я буду стеклом из окна навеки запертой комнаты — прозванной злом. А ты станешь моей межпланетною радостью. На орбите длиной в мою жизнь. Этой предвзятостью, кажись, разрушаю одну из половин. Готов на себе разбить всю горечь твоего мира. Наверное, платина этих чувств давно уже и уплыла. Быть разбитым камнем об тесноту наших душ. Быть падшим знаменем, даже здесь я столь неуклюж. Ты и не знаешь, насколько тяжёлый тот час, сравнимый с войной. Огонь победы, который погас. Заметались мёртвые звуки. Впрочем, к чёрту прошедшие муки. Ещё не время отдаться Луне, лишь кому-то пора не жить в моей голове. Я так болен тобою. Хоть живёшь теперь и не мной.

Ну все ж таки, я запитав. «Чи насправді був таким ідеальним, як мені диктувало власне Его?» Не був. Ну цього слід було чекати. Знаючи всі свої мінуси, нарешті можна рахувати плюси. Шкода, що тих самих «хрестиків» зовсім мало, як мені здається. Під проводом почуттів робив зовсім безглузді речі, які можна віднести навіть до пройобів. Дякую Богу, що нарешті нагородив такою маленькою силою, як аналіз. Тепер я зрозумів — зірки також плачуть, як падають з неба. Витвір мистецтва хоче уваги. Кожен наш подих — нас убиває, кожен наш подвиг — нас окриляє. А що ж таке подвиг? Річ суб'єктивна: знаю чи з книжки, екрану, а можливо й наживо.

Важко писати, коли взагалі не хочеш. Або хочеш, але бридко від кожної ідеї. Не легко творити, як ти — нікчемний поет та письменник. Драматург лише у власному житті та філософ у чужому. Коли на письмі ти каліка, а на словах побільше Геракла. Ось тут і проблема, що «на словах» — зробив, подумав, хотів і взагалі ти — ідеал. А на ділі? Не зробив, не подумав, не хотів, та який ти, блять, ідеал? І знову ж, звинувачуєш когось, але не себе. Всі ж тут погані, один ти — хороший. Хоч десь скажу правду, важко брехати власному дзеркалу.

Її холодні слова, мій гарячий подих. Я не готовий до цього, проте все вже вирішили за мене. Очі її сказали більше, ніж вуста, котрі перестали говорити зі мною. Я щось зрозумів, чи хотіла б вона мене вислухати? Я думаю, вже ні. Але ж так багато можу сказати, хоча насправді зліпити з цих думок принаймні щось зв'язане між собою мені було не під силу. Вона поклала руку мені на плече: маленька і тендітна — виявилась найважчим із того, що колись мене торкалось. Напевно, я надто романтизую, все ж не так було. Сухо, без емоцій, пробач. Але ж цей світ і надалі являється у сні. Я тебе вже не кохаю — кожної ночі кажу я собі. Але ж чомусь це собі кажу.

По частинах збирав образ, їдучи додому в автобусі. Я відчував чиїсь парфуми, вони крутили мені голову, немов десятий випитий келих вина. Здається, навіть посміхнувся мимохіть, їдучи по дорозі додому, доки десь у повітрі кружляли легкість та спокій. Пляшка рому, горілки чи чогось легшого. Відпивши трохи, стягну вже не першої свіжості речі, закину їх до кошика, закинувши і себе приймати таку бажану мною ванну. Весь стрес та тягар залишився там. Закінчивши, продовжу танці з вже відкритою пляшкою, при цьому знову забираю хвилини свого життя, підкурюючи чергову цигарку. Тяжкий день, але ж який чудовий вечір. Відчуття самотності? Навпаки, насмілюся сказати — відчуття свободи, мій дім там, де я. Як же легко бути вдома.

«Чи можливо змінити людину?» — думаю я кожного ранку, й досі не знайшовши відповіді. По дорозі на роботу мою голову тривожить інше: «Чому я такий?» Не розумію, лиш одне: невже розбити лоба для мене не значить закінчити. Гвалтуючи власне серце, гвалтуючи власну душу, в перерві між чим намагаюсь зліпити в одне ціле купу маленьких шматочків. Проте, наскільки з мене поганий письменник, настільки ж поганий і гончар. В спробах відкрити вищеописаний орган зрозумів одну річ — що дешеві китайські замки або настільки добре тримаються, або настільки ж погано відкриваються. Але не покидають думки, що в когось, можливо, і є ключ, хоча я все одно не встиг зробити копію. Іноді думаю плюнути на все та просто зірвати того нещасного, навіть якщо щось там пошкоджу. Серце ж і так не тендітна річ, з якою треба поводитися обережно, адже так? Досі не наважився. Мати каже, що просто боїшся чогось чи когось нового. А я лиш боюся не прокидатися разом з нею. Що ж: «Чи можливо змінити людину?»

Я буду пити два тижні, з них п'ять днів — будеш радіти, три роки буду палити, та завжди намагатимусь очима тебе десь зустріти. Хочеш, напишу твою посмішку на полотні? Я зможу співати щодня тобі присвячені, написані мною пісні. Чи можливо писати вірші? Проте нічого з цього не вмію, хоча точно знаю одне — як від тебе я млію. Кохання моє струнке та тендітне, сильніше від всього в цім світі. Ти — моя причина радіти, причина ще тиждень прожити. Серед блазнів та двоособистих людей, серед злиднів та порожніх очей. Крізь призму рутини, де кожен малює небажані йому картини. Ти — сонце, що сходить на теренах моєї душі. Та скільки ти не кричи, чого лише не бажай, я, на жаль, продовжу це відчувати. І надалі я буду тебе кохати.

Ми станемо ліками для наших душ. Та лиш рвемо серця голіруч. В нахабній фантазії хворих митців наших життів. Ти — чимдуж хочеш втекти від відповідальності. Настільки вже звикли уникати флюїди паскудної реальності. Що живем і надалі лиш мелодіями спаплюжених сердець. Наші мрії увібрали в себе вітерець, котрий в думках Примушує видавати лише ліпший результат. Та в стократ, напевно, себе ми переоцінили. А чи щось ми змінили? А я все згадую ту панянку восени... Немов заплелися вже спогади ті. Проте бачу уві сні її долоні на моїй щоці. Згадую чай сирими осінніми вечорами, Що зігрівав на пару, з теплом, що було між нами. Відчуття, немов хтось стискає мої плечі. Фантом, з синдромом постійної втечі. Та бачу і досі вечори, проведені разом, Сніжинки на носі. Безглузді образи. Можна напитися та тобі подзвонити? Можна взяти телефон та знову тремтіти? Невже це вартує того? Невже можна так жити? Я не ідеальний, навіть не мрій. Не найкращий з усіх, проте, як ти знаєш, я віддам свій комфорт, радість та час — Тільки б посміхнулась ще раз.

В нічну годину згадую лише одну людину. Котра навчила мене посміхатись, котра кричала: «Не треба здаватись!» Хоч я ніколи нікуди не йшов, і ніколи нічого не робив. Як мене запитують: «Де ти її знайшов?» — Я не знаю, напевно там, де її і загубив. Але знаєте, як іноді хочеться, щоб мій вечірній трамвай забрав та відвіз подалі звідси, і під шум коліс хтось навздогін тихенько сказав: «Стривай, ми з тобою ще не договорили». Та скільки, та скільки, блять, можна ще говорити? Скільки тобі треба ще сказаних мною слів, пустих жестів, щоб зрозуміла — Ти кохання моє золоте, настільки я ненавиджу те золото. Хочеш, можеш рвати мою душу знову. Знаю, як харчуєшся моєю любов'ю. Я тобі потрібен, і ти мені теж. Проте цей цирк вже просто не знає меж. Скажи, будь ласка, чому наше життя схоже на сторінки, вирвані з дешевого роману, котрий купила у підвалі, неподалік свого дому, у старенького дідуся, який навіть не знається на літературі. Він не відрізнить Гейне від Франка та Шевченка від Гете. Сонце для тебе, став би поетом, котрий вранці присвячував вірші, а вночі навчався б творити поеми. Та як тепер дивитись у те небо мені, бо згадую очі твої сумні, коли знову прощалась на теренах моєї душі.